З 11 до 13 жовтня 2026 року в Берліні та онлайн відбувся World Health Summit 2026 — міжнародний майданчик, який об’єднує представників урядів, міжнародних організацій, науки, громадянського суспільства та приватного сектору навколо ключових питань глобального здоров’я.
Однією з подій саміту стала панель«Strengthening Health Systems for Migrant Women, Children, and Youth Across the Migration Continuum», присвячена тому, як зробити системи охорони здоров’я доступнішими для жінок, дітей і молодих людей на різних етапах міграції. Сесію, що відбулася 13 жовтня за співорганізації World Health Organization (WHO), модерував Santino Severoni, керівник напряму з питань здоров’я та міграції WHO.
У дискусії взяли участь:
Розмова почалася з цифри, яка визначає масштаб проблеми: сьогодні близько одного мільярда людей у світі є мігрантами, біженцями або вимушено переміщеними особами. Серед них 49 мільйонів дітей, переміщених через війни, насильство та катастрофи. Але за цією статистикою стоять дуже різні історії, потреби та маршрути. Саме тому, як наголошували учасники панелі, єдиного універсального рішення тут бути не може.
Один із головних висновків дискусії полягає в тому, що здоров’я людини в міграції залежить не лише від наявності лікарні чи медичного страхування. На нього впливають причини виїзду, досвід, отриманий у дорозі, умови проживання після прибуття, правовий статус, робота, освіта, знання мови та ставлення приймаючого суспільства.
Людина, яка тікала від війни, може потребувати психологічної допомоги або лікування наслідків насильства. Людина, яка залишила свій дім через посуху чи іншу кліматичну катастрофу, може мати проблеми, пов’язані з недоїданням. Уже в країні призначення до цього додаються переповнене житло, нестабільна зайнятість, важка фізична праця, дискримінація та складність орієнтування в новій системі.
Тому питання здоров’я мігрантів не може залишатися відповідальністю лише міністерств охорони здоров’я. Воно потребує участі соціальних, освітніх, житлових, трудових і міграційних служб, а також громадських організацій та самих мігрантських спільнот.
Показовий приклад, про який згадала Natalia Linou, стосувався безперервності лікування туберкульозу серед людей, які переміщуються між Афганістаном, Іраном і Пакистаном. Якщо системи сусідніх країн не обмінюються інформацією та не мають узгоджених маршрутів допомоги, людина може перервати лікування просто тому, що перетнула кордон.
Під час війни або іншої надзвичайної ситуації першочерговим завданням є врятувати життя та забезпечити базову допомогу. Але тимчасові гуманітарні сервіси не можуть нескінченно існувати паралельно з державною системою.
Підсумовуючи дискусію, Gabriele Fontana сформулював це особливо чітко: паралельні послуги можуть бути необхідним мостом у кризовий період, але кінцевою метою має залишатися включення людей у національну систему охорони здоров’я.
Це означає, що людина повинна мати доступ не лише до невідкладної допомоги. Їй потрібні сімейний лікар, вакцинація, лікування хронічних захворювань, психологічна підтримка, спеціалізована допомога та зрозумілий маршрут між різними закладами.
Щоб тимчасові програми не зникали разом із завершенням гранту, інтеграцію потрібно планувати із самого початку: навчати місцевих фахівців, узгоджувати стандарти, створювати механізми направлення та передбачати фінансування після завершення гуманітарної фази.
Під час панелі прозвучали дві історії, які добре показують, наскільки різним може бути досвід дитини в міграції.
Перша стосувалася 17-річного хлопця з Південного Судану, який самостійно перетнув значну частину Африки й майже пів року провів у приймальному центрі в Італії, хоча мав залишатися там лише кілька тижнів.
Друга — шестирічної дівчинки з України, яка разом із матір’ю після початку повномасштабної війни виїхала через Польщу до Іспанії. На кожному етапі сім’я стикалася з новими правилами: реєстрацією в медичній системі, підтвердженням вакцинації, пошуком україномовних фахівців та отриманням психологічної підтримки.
Ці випадки не можна розглядати однаково. Потреби дитини, яка подорожує з родиною, відрізняються від потреб підлітка без супроводу. Значення мають вік, сімейна ситуація, травматичний досвід, стан здоров’я та тривалість перебування в дорозі або в центрі розміщення.
Важливо також, щоб відповідальність не покладалася виключно на лікарів. Першим потребу в допомозі може помітити вчитель, соціальний працівник, працівник центру розміщення або представник громадської організації. Для цього між різними секторами мають існувати зрозумілі зв’язки та механізми направлення.
Навіть якщо закон дозволяє людині отримувати медичні послуги, на практиці вона може не знати, куди звертатися, не розуміти медичної термінології або не мати можливості записатися телефоном мовою країни перебування.
Особливо гостро ці бар’єри відчуваються у сфері психічного, сексуального та репродуктивного здоров’я. Молодій людині складно розмовляти про чутливі питання навіть рідною мовою. Імовірність звернення по допомогу ще більше зменшується, якщо система використовує незрозумілі формулювання та не гарантує конфіденційності.
Серед практичних рішень учасники назвали професійний медичний переклад, просту мову, візуальні інструкції, багатомовні цифрові сервіси та залучення консультантів із самих мігрантських спільнот.
Один з учасників дискусії розповів про організацію у США, яка використовує модель громадських медичних працівників. Вони допомагають мігрантам записуватися до лікарів, спілкуватися з медичними закладами, розуміти рекомендації та проходити весь маршрут лікування. Така підтримка часто стає вирішальною для людини, яка ще не знає мови та правил нової країни.
Ще одним серйозним бар’єром залишається страх затримання або депортації. Люди з неврегульованим статусом можуть не звертатися по допомогу, побоюючись, що медичний заклад передасть їхні дані міграційним органам.
Учасники панелі наголосили на необхідності так званих firewalls — чітких правових та інформаційних бар’єрів між системою охорони здоров’я і службами міграційного контролю. Медична інформація не повинна використовуватися для переслідування людини через її статус.
Без такої гарантії навіть якісні й безоплатні послуги залишатимуться недоступними. Люди звертатимуться пізніше, коли стан уже погіршився, а лікування стало складнішим і дорожчим.
Roberta Bojang представила результати консультацій із понад 800 молодими мігрантами. Серед основних проблем вони називали юридичні й адміністративні перешкоди, мовні бар’єри, стигму та складність отримання допомоги з питань психічного, сексуального і репродуктивного здоров’я.
Однак не менш важливим стало питання участі молоді. Часто її запрошують на одну консультацію, збирають пропозиції, а потім більше не інформують про подальші рішення. Люди не знають, чи були використані їхні рекомендації та чому певні ідеї не вдалося реалізувати.
На думку Roberta Bojang, молодь потрібно залучати до всього циклу: від визначення проблеми та розроблення програми до реалізації, розподілу ресурсів і оцінювання результатів. При цьому участь стає справді змістовною лише тоді, коли молоді люди отримують не просто можливість висловитися, а реальний вплив на рішення та бюджети.
Такий підхід не тільки справедливіший, а й практичніший. Якщо сервіс для молоді перевірити разом із майбутніми користувачами ще до запуску, можна вчасно помітити незрозумілу мову, складну навігацію або невідповідність реальним потребам. Це допомагає уникнути витрат на програми, якими ніхто не користуватиметься.
Daniela Rodriguez запропонувала подивитися на переміщення як на системну проблему, що розгортається в часі, перетинає кордони та передбачає постійну передачу відповідальності між установами.
Тому недостатньо просто досліджувати потреби мігрантів. Потрібно з’ясовувати, де саме система перестає працювати. Це може бути законодавче обмеження, нестача фінансування, відсутність перекладу, невизнання медичних документів або відсутність зв’язку між гуманітарними та державними службами.
Окреме питання — хто визначає порядок денний таких досліджень. Значна частина міжнародного фінансування надходить установам Глобальної Півночі, навіть якщо саме дослідження проводиться в Африці, Азії чи Латинській Америці. Місцеві університети та громадські організації часто залишаються виконавцями або постачальниками даних, а не повноправними керівниками роботи.
Справедливе партнерство передбачає, що локальні інституції беруть участь у визначенні дослідницьких питань, контролюють частину бюджету, аналізують результати та представляють їх на міжнародному рівні.
Без достовірних даних урядам складно планувати послуги та фінансування. Якщо офіційна статистика не враховує фактичну кількість людей, які живуть у громаді, медичні заклади не отримають достатньо персоналу та ресурсів.
Та збір деталізованої інформації має й інший бік. Дані про міграційний статус, місце перебування або належність до певної групи можуть бути використані для переслідування людей.
Саме тому інформаційні системи мають містити чіткі правила: навіщо збираються дані, хто має до них доступ, як довго вони зберігаються та чи справді кожна категорія інформації необхідна. Бажання краще планувати послуги не повинне наражати людину на додатковий ризик.
Окремі якісні послуги, створені лише для біженців, можуть викликати напруження, якщо місцеві жителі роками не мають доступу до такої самої допомоги. Особливо гостро це відчувається в регіонах, де система охорони здоров’я була перевантажена ще до прибуття нових людей.
Тому програми мають, наскільки це можливо, зміцнювати систему для всіх: розширювати первинну допомогу, навчати медичних працівників, покращувати переклад, вакцинацію, психологічні сервіси та механізми направлення.
Такий підхід змінює і саму розмову про міграцію. Замість протиставлення «місцевих» і «новоприбулих» з’являється можливість створити послуги, корисні для всієї громади.
Учасники панелі наводили приклади, коли програми вакцинації або громадської медичної допомоги для переміщених людей одночасно підвищували доступ до послуг серед місцевого населення. Це показує, що інвестиції у здоров’я мігрантів не обов’язково є додатковим навантаженням. За правильного планування вони можуть зміцнювати всю систему.
Цифрові медичні документи, перекладацькі застосунки, телемедицина та онлайн-підтримка можуть бути особливо корисними для людей, які часто змінюють місце перебування. Мобільний телефон іноді залишається єдиним інструментом, через який людина може зберігати документи, отримувати інформацію та підтримувати зв’язок.
Проте технології не вирішать проблему, якщо людина не має доступу до інтернету, телефону або електрики. Вони також не скасують правових обмежень і не замінять довіри до медичних працівників.
Технологічні рішення потрібно розробляти разом із майбутніми користувачами, перевіряти на доступність і обов’язково доповнювати захистом персональних даних.
Дискусія показала, що необхідні рішення вже відомі. Це доступ до базової медичної допомоги незалежно від статусу, мовна підтримка, безперервність лікування, захист даних, участь молоді, сталі механізми фінансування та включення громадських організацій у розроблення політик.
Складність полягає в тому, щоб перейти від окремих пілотних проєктів до щоденної практики.
Система охорони здоров’я, здатна підтримати людину під час переїзду, після перетину кордону та в процесі інтеграції, буде сильнішою не лише для мігрантів. Вона стане доступнішою для всіх, хто через бідність, мову, інвалідність, місце проживання чи інші обставини залишається поза увагою.
І, мабуть, саме це було основним посланням панелі: допомога людям у міграції не має бути тимчасовим винятком. Вона повинна стати частиною нормальної роботи сучасної системи охорони здоров’я.
info@network.org.ua 
+38 (044) 339-93-50 
Київ, вул Межигірська, 87A