Катерина Панделі: «Говорячи про ВІЛ з дитиною, важливо, в першу чергу, підтримати батьків, оскільки прийняти таке рішення дуже складно»

У якому віці краще з дитиною говорити про те, що в неї чи її батьків ВІЛ? Що робити, якщо вона боляче на це відреагує? Про це розповіла психолог по роботі з дітьми і дорослими проекту Глобального фонду БО «Мережа» Катериною Панделі.

Нещодавно у Кропивницькому вперше пройшов тренінг з цієї теми. На кого він був розрахований і чи досягли поставленої мети?

• Тренінг з теми розкриття ВІЛ статусу дитини був розрахований на соціальних робітників, психологів. Я проводила з ними навчання, розповідала, як працювати із сім’єю на всіх етапах розкриття статусу. Це достатньо довгий процес, починаючи з того моменту, коли сім’я приймає рішення розкрити статус. Ми повинні оцінювати: наскільки до цього готові батьки і діти. Ці знання соціальні робітники у подальшому передаватимуть самим батькам, вони мають їм допомогти провести цю ключову бесіду.

У якому віці потрібно відкривати дитині ВІЛ-статус її чи батьків?

• Розкриття назви хвороби ми рекомендуємо у віці від 7 до 11 років. У цей період є сенс дитині знати, що з нею відбувається. А до цього часу можна проводити різні бесіди. Наприклад, говорити про те, для чого дитина приймає таблетки, що їх потрібно вживати вчасно і вміти приймати самостійно. Варто також навчити дитину користуватися годинником. Адже щоденний прийом таблеток для дитини достатньо складний. Якщо дитина приймає таблетки з народження, вона звичайно звикає до цього. Для неї це – як почистити зуби чи сходити в душ. Але, все ж таки, у різний період дорослішання, дитина буде задавати різні питання, на які важливо відповісти. Якщо дитина не отримає повну інформацію, то вона буде шукати її в іншому місці. Тому важливо, щоб дитина чула цю інформацію від близьких людей.

А якщо дитина вже підліток, як з нею говорити на цю тему?

• Досвід показує, що у цьому віці дитина здогадується або ж знає, що з нею насправді. Але, враховуючи те, що це у сім’ї таємниця, у дитини виникає страх це запитати. Тоді іде скривлене розуміння: «можливо, у мене не це, а щось гірше», «а може це хвороба, через яку я помру, і батьки не хочуть мене розчаровувати». Але, швидше за все, діти можуть здогадуватися, що це ВІЛ-інфекція, адже бачать, як батьки вживають таблетки. Або ж коли вони регулярно ходять з батьками у центр СНІДу, де можуть побачити спеціальні брошури, плакати, книжки із назвою хвороби, а потім знаходять в інтернеті і читають про неї. Тому, швидше всього, це страх батьків завести розмову із дитиною. Насправді дитина цього дуже чекає! Я у своїй практиці не пам’ятаю, щоб дитина дізнавалася про свій статус і це кардинально впливало на її життя. Для когось – це каміння із плечей типу: «нарешті, я дізнався, що зі мною», «я дізнався, що моя хвороба несмертельна і таблетки, які я приймаю, допомагають відчувати себе добре». Хтось навпаки розчарується: «я думав, що п’ю ці таблетки тимчасово, а виявляється, що мені їх доведеться пити все життя…». Це все проходить, головне підтримати дитину і відповідати на її запитання.

А якщо дитина боляче відреагувала на інформацію про хворобу, що робити батькам?

• Насправді, батькам важливо розуміти, що поява будь-яких емоцій – це абсолютно нормальний процес. Але так складається, що нам краще переживати радісні емоції: коли людина радіє, сміється, веселиться. Нам тоді комфортно з нею знаходитися поряд. Коли ж людині погано – вона плаче і сумує, ми лише кажемо: «все буде добре, ти не засмучуйся». Але важливо з повагою віднестися до почуттів дитини, сказати, що «вам шкода, що так сталося», «що ви поряд». Тобто при цьому важливо дати дитині підтримку і не знецінити її почуття, а обійняти, посумувати разом з нею. Батьки повинні бути готові до цього і подумати, як дитину підтримати. Можливо, приготувати разом страву, поїсти щось смачне, подивитися кіно чи прогулятися. Треба запитати дитину: чого б її хотілося саме в цей момент, щоб вона відчувала опіку і підтримку. Тобто і душевне тепло, і зовнішнє.

Якщо дитина про свій статус дізнається від інших людей? Як тоді бути?

• Батькам важливо говорити, що дитина не винна у цьому. Якщо її хтось образив, батьки повинні попросити вибачення, що не сказали раніше: «Я хотів тебе вберегти від негативних емоцій», «я завжди буду поряд з тобою». Тобто постійно надавати дитині підтримку.

Коли батьки уникають розмов з дітьми і постійно відкладають рішення сказати правду про себе чи про дитину, це говорить про те, що батьки ще самі не прийняли свій статус. Є різні стадії прийняття стресової інформації.

Краще про статус говорити безпосередньо самим батькам, чи залучати психологів, соціальних робітників?

• Це хибна думка, що це краще за батьків можуть зробити соціальні працівники. Насправді потрібно зробити все, щоб про свій ВІЛ статус чи статус батьків, дитина дізналася саме від батьків. Це буде максимально комфортно для дитини. Існує п’ять стадій прийняття горя: шок, заперечення, торги, депресія, прийняття. Так от, іноді буває так, що людина тривалий час знаходиться у стані депресії, і не може прийняти той факт, що ВІЛ – це те, що вже з нею сталося. У такому стані дитина, побачивши якусь фейкову статтю в інтернеті про те, що ВІЛ не існує – може повірити в цю інформацію, та подумати: «А може дійсно ВІЛ – це все вигадки?». Розкривати статус дитини – це відповідальність батьків. І хоча деякі батьки кажуть: «Я не можу це сказати, скажи ти (соціальному робітнику чи психологу), ти краще це знаєш». Оскільки це досить стресова ситуація для фахівця – розкрити ВІЛ-позитивний статус дитини чи статус її батьків – ми вчимо батьків брати відповідальність на себе за свої вчинки, свою діяльність, рішення поділитися з дитиною чимось.

Тому ми рекомендуємо це говорити батькам, а ми допомагаємо їм підготуватися до цього діалогу, розповісти, які бувають реакції. Ми програємо ситуації: як дитина може відреагувати на це. А якщо вона ніяк на це не відреагує, а якщо поставить  питання – звідки це у тебе, а звідки це у мене? Тобто потрібно програти всі питання і ситуації, щоб бути впевненим, як себе вести у будь-якій ситуації з дитиною.

Довідково: У Кропивницькому тренінг відбувся за ініціативи Кіровоградської обласної організації Всеукраїнської благодійної організації «Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД» при підтримці Корпусу Миру США в Україні.

Джерело http://lzv.kr.ua