dir->/media/actions/golivudu-i-ne-snylos`-abo-budni-patsientiv-khvorykh-na-tuberkul`oz/

«Гарний майданчик для вітчизняних фільмів жахів» – саркастично жартує колега, а у мене мурашки по спині біжать.

Ми у Київській міській туберкульозній лікарні №2, яка розташована поблизу Гостомеля. Місце контрастів. Прекрасний ліс зі столітніми дубами і кладовище на території. Бездомні тварини і прив’язані роками до лікарняного ліжка люди. Чисте дзвінке повітря і запах людського відчаю.

Поки наш соціальний працівник роздає клієнтам АРВ-терапію, ми ідемо в палату поспілкуватися із пацієнтами лікарні. Денис червоніє, бідкається, що не застелив ліжко і не встиг вмитися, але з радістю готовий з нами поспілкуватися. На столі стигне сніданок: макарони, 2 шматочки ковбаси, хліб і чай.

«Я тут більше року. Взимку холодно, проте у мене є ковдри, а вікна і балконні двері минулого року я утеплив скетчем і поролоном». Запитуємо, чи він куди-небудь виходить за територію лікарні. «Звісно. На вихідних я їжджу додому. Ось трохи підлікувався, стало легше, тому можу з’їздити в аптеку чи магазин в Ірпінь або Київ». Виявляється, найближче таке місце знаходиться за 9 км від лікарні. Шлях лежить через кладовище до траси, а потім маршруткою. Для людей з обмеженою мобільністю такі виходи в люди майже нереальні. «Якби не соціальний працівник вашої організації, я не знаю, що зі мною було б. Мене в буквальному розумінні витягнули із того світу. Із туберкульозом кісток часто не поїздиш, а ліки, терапія, постійні аналізи життєво необхідні. Якщо мені щось треба, я впевнений, що можу подзвонити соціальному працівнику і розраховувати на його підтримку. Слава Богу, у мене іще не критична ситуація, а є люди, які їздять на візках. Із нашою інфраструктурою і нашим транспортом вони цього не зроблять». Запитуємо про лікування. Хлопець усміхається, розказує, як лікарі добре ставляться, дбають, допомагають і ідуть на зустріч. Тішиться, що лікар-інфекціоніст приїжджає та проводить обстеження, що наш соціальний працівник забирає і відвозить кров на аналізи, розвозить ліки і гуманітарну допомогу, проводить консультації. Ми дякуємо і йдемо далі. Денис зі скрипом відчиняє нам, дівчатам, старі трухляві двері, в спину викрикує слова вдячності за нашу роботу і бажає успіхів.

Битою асфальтованою доріжкою, крізь тріщини якого проривається бур’ян, ми доходимо до маленького одноповерхового будиночку: там нас чекає Андрій. Він помітно нервує, озирається, чи ніхто не почує нашу розмову. Спочатку ми говоримо про нашого соціального працівника, як він допомагає, привозить терапію, ліки, продукти,як консультує з питань лікування, займається відновленням його документів. «Ми живемо дружньо. Якщо комусь погано, допомагаємо один одному ліками, якщо маємо. Просто не в кожного вони є. 80% людей з туберкульозом не можуть покидати території лікарні. Ми-то можемо втікти, але що робити далі? Ходити і розсівати інфекцію серед здорових людей? А ліки треба, продукти треба, терапію треба. Без соціального працівника ніяк не обійтися. Звісно, було б чудово, якби він був штатний, але добре, що хоч так». Чоловік весь час перебуває в лікарні, додому не їздить, бо у нього нікого нема. На питання умов перебування в лікарні він відводить очі і просить його не коментувати. Натомість каже, що медичні працівники чудові і прекрасно до нього ставляться.

Разом із соціальним працівником ми ідемо у корпус лікування так званих актованих пацієнтів: людей, які відбували покарання у закладах обмеження свободи, але отримали активну форму туберкульозу, тому лікуються в цій туберкульозній лікарні. Корпус відокремлений від інших будівель. Проходимо КПП із охоронцем, минаємо паркан, обнесений колючим дротом. Всередині свій клімат: колюче холодний, темний, сирий. Здається, тут вічна зима. Коридорами гуляє ехо, його час від часу перебиває звук штукатурки, яка опадає зі стін і стелі.

Ми покидаємо тубдиспансер із важким серцем. Нашу машину поглядами проводжають невиліковно хворі пацієнти, які доживають свої дні в стінах цього закладу. «До речі, іще один клієнт цього тижня помер» – каже наш колега. В машині настає тиша.
За даними Українського центру контролю за соціально небезпечними хворобами, за перше півріччя 2015 року у Києві зареєстровано 775 людей, хворих на туберкульоз. До слова, за весь 2014 рік таких випадків було зареєстровано 727. Серед ВІЛ-позитивних людей за половину 2015-го року туберкульоз виявили у 154 пацієнтів, в той час як у 2014 році кількість таких пацієнтів становила 134 особи. Важко сказати, що саме так часто забирє життя людей з туберкульозом. Заскладна і довготривала процедура обстеження пацієнтів чи брак обладнання, яке може дати результати через кілька годин, а не тижнів? А може, пацієнти не доживають до моменту, поки прийде їхня черга на дороге лікування важкої форми захворювання, яке закуповується за кошти міжнародних донорів?
Ми боремося із епідемією ВІЛ, ми боремося із епідемією туберкульозу, наші клієнти борються за життя, за кожен день. Один в полі не воїн, і нам всім дуже потрібна допомога і підтримка у цій боротьбі.

fnd8vbd0FVs.jpg

7IgIwajQKAM.jpg

YFCRdnnS4Ns.jpg

5TUvU7R1aGQ.jpg

Орігінал статьї: http://plwh.kiev.ua/novini/golivudu-i-ne-sny-los-abo-budni-patsiyentiv-hvory-h-na-tuberkul-oz.html